Я довго розмірковувала над питанням, чи зустрічаємо ми людей у житті випадково, чи для кожної зустрічі та досвіду, який ми маємо, існує вагома причина. Тепер я знаю. Наша життєва історія може бути значно багатшою і щасливішою, коли ми дозволяємо собі відчувати: «Я тут, з цією людиною, тому що так має бути». Насправді наш кут зору впливає на те, як ми справляємося з проблемами у стосунках. І він може пролити багато світла на ситуації, коли ми не знаємо, як діяти в житті або в партнерстві. У цьому сенсі ми створюємо свій власний світ — через наші повторювані думки, досвід і реакції.
Якщо все стається випадково, це, по суті, каже нам, що ми живемо у світі, повному людей, речей і процесів, які іноді пов’язані між собою, а іноді все ж ні. Вони не обов’язково мають зв’язки одне з одним, якщо ми навмисно їх не створюємо, і вони мало що знають одне про одного.
Можливість випадку в чомусь спрощує нам життя. Вона не змушує нас надто активно шукати зв’язки там, де їх може не бути, і підтримує почуття незалежності. Вона створює уявлення про самостійний життєвий шлях і відділяє людину від інших, в тому числі від їхнього можливого неприємного впливу.
По суті, варіант випадковості захищає нас від болю в стосунках, але також і від внутрішніх змін. З таким ставленням набагато легше відключитися, залишити іншу людину, так би мовити, напризволяще, і врешті‑решт, можливо, навіть спалити мости, не відчуваючи провини.
Тоді ми сприймаємо партнерів, друзів, колег і знайомих лише як частину довколишнього світу. Дуже легко скотитися до сприйняття їх як об’єктів і забути про їхні почуття. Потім ми будемо запитувати себе, чим ці люди насправді добрі й чи не чекає на нас краща удача деінде.
Думка про те, що зустрічі трапляються лише випадково, також відкриває простір для відчуття самотності, загубленості у світі та відсутності підтримки. Зовсім не факт, що випадок пошле нам того, кого ми дійсно хочемо зустріти, та ще й у потрібний час. Ми опиняємося у владі того, що виглядає вільним ззовні, але є самотнім всередині.
Стосунки, які мають сенс
Якщо ж ми, навпаки, віримо, що кожна зустріч творить історію нашого життя, ми відкриваємося почуттю пов’язаності з усім, із чим зустрічаємося. Ми уважніші до подій і людей, більше схильні заглядати під поверхню і відшуковувати глибші взаємозв’язки. Тоді зустрічі стають більш особистими, отримують більший потенціал достукатися до нас, торкнутися наших душ і так трансформувати нас.
Відкритість до стосунків з іншими спонукає нас із моменту першої зустрічі розглядати кожного трохи як вчителя, трохи як дзеркало і трохи як іншого шукача на тому самому шляху, яким прямуємо й ми самі. Це розвиває вміння слухати інших ще до того, як ми зробимо висновок на основі першого враження.
Це також відкриває дорогу доброті, адже інша людина, ймовірно, пережила або переживає щось подібне до нас, і в цьому ми можемо бути корисними одне одному. Ба більше, вона поглиблює нині дуже занедбану і водночас так потрібну навичку смирення і визнання власної вразливості.
Отже, уявлення про змістовність кожної зустрічі однозначно спонукає нас до росту, але, з іншого боку, це можна сприймати і як загрозу. Щось у нас хоче підтримувати позитивну самооцінку, і тоді, наприклад, відчуття близькості з кимось, хто завдає нам болю або кого ми соромимося, може загрожувати нашій самооцінці. Тож обрати цей погляд нелегко, але він обіцяє зростання і переживання сенсу всього життя.
Дозволити стосункам творити мене
Як щось подібне відображається на партнерських стосунках? Якщо на початку ми почувалися відокремленими, то таке відчуття проникає у стосунки і згодом. На ранніх стадіях ми можемо не помічати цього, тому що про відчуття зв’язку і взаємної налаштованості піклуються бажання, хвилювання та природні гормони закоханості.
Коли цей період минає, що цілком нормально, ми бачимо людину, з якою пов’язали своє життя, більш тверезими очима, більш правдиво. Відмінності можуть проявлятися в різних ситуаціях. У нас можуть бути різні підходи до грошей, дозвілля, сексуальності чи вирішення конфліктів.
Криза часто настає в момент, коли ми наштовхуємося на щось, що триває довго і не змінюється. Зазвичай через темперамент, який нерідко сприймають як великою мірою вроджений, або фундаментальні риси характеру, які властиві людині протягом усього її життя. Такі аспекти особистості змінюються дуже повільно, і з плином часу це починає все більше і більше проявлятися у стосунках.
Якщо ми сприймаємо життєві виклики як випадковість, в цій фазі дуже легко почати думати, що варто припинити стосунки і шукати нового партнера. Ми не думаємо, що може бути корисно з усім цим боротися. І нам геть не спадає на думку, що наші внутрішні процеси можуть бути схожими на процеси нашого партнера, або, кажучи психотерапевтичною мовою, паралельними.
В цьому місці я хочу бути зрозумілою. Я не намагаюся підтримати когось у тому, щоб ця людина лишилася в стосунках, у яких їй завдають шкоди, не поважають чи роблять нещасною. Навіть наша здатність бути поруч з іншою людиною через неї навчає нас мати межі. Якщо ж із часом ми відчуваємо себе дедалі слабшими, менш цінними і менш здоровими, ніж на початку стосунків, є вагома причина розірвати їх.
Я підтримую думку, що стосунки (особливо інтимні) насправді можуть бути внутрішнім шляхом розвитку з кимось, хто має набагато більше спільного з нами, ніж ми думаємо.
Вміння запитувати себе
Скажімо, наприклад, що після кількарічних стосунків з’явилася незгода в тому, як слід вирішувати проблеми. Один у парі більш спокійний і чутливий, прагне безпеки в стосунках і їх плавного перебігу. Інший — помітно більш агресивний. Тут недалеко до криків, лайки і гучних проявів гніву. Це, ймовірно, призведе до незадоволення з обох сторін.
Чутливіша людна буде почуватися в небезпеці й неспокої. Можливо, вона відчуватиме слабкість щодо партнера і бажання цього всього уникнути. Вона почне віддалятися від партнера, з’являться почуття невпевненості навіть у моменти видимого спокою. Інша людина також може почуватися недобре. Можливо, вона, відчуватиме провину за те, що не контролює себе, а можливо, зовсім не вбачатиме причин для самоконтролю, бо вважає свій гнів праведним. І тут виникає головне питання: що робити зі своїм невдоволенням?
Припустімо тепер, що все це зовсім не випадково. Тоді ми могли б подивитися на наше невдоволення як на осмислений досвід. Що ще ми побачимо? Гнів іншого завдає нам болю. Добре. Але як ми самі, чи проявляємо здорову агресію? Чи можемо ми конструктивно гніватися, коли вже достатньо сказано? Або ж ми уникаємо встановлення кордонів, щоб це не призвело до конфлікту? Що змінилося б, якби ми могли сказати чітке і гучне «ні»?
Подібні питання ставлять і клієнти в кріслі мого психотерапевтичного кабінету. І знаєте, чому? Я знайшла в собі сміливість подивитися на світ очима людини, яка переконана, що все і всі в нашому житті так чи інакше стосуються нас особисто. А ще я вважаю, що партнерство — це найскладніший, але найпрекрасніший простір для особистісного зростання, який я досі знаю.
Воно спонукає мене перестати запитувати, що для мене (не)добре і чи можу я знайти когось ще кращого. І коли я дозволяю собі це, воно проникає глибоко в моє єство, розкриваючи почуття, витіснені десь у тінь, і таким чином зцілює мене.
Переклад: Тетяна Сопронюк